Термін «фашизм» протягом десятиліть залишається одним із найбільш суперечливих у політичній лексиці, часто втрачаючи своє первісне значення через надмірне використання. Радянська пропаганда активно застосовувала його до всіх своїх опонентів, від соціал-демократів до сіоністів, що значно розмило його зміст. Сьогодні, коли Росія веде війну проти України, питання про те, чи можна кваліфікувати режим Путіна як фашистський, знову постає з особливою гостротою.
Це звинувачення, яке багато хто вважає спробою повернути зброю противника проти нього самого, викликає жваві дискусії. Навіть дослідники, які рішуче засуджують агресивну політику Росії, раніше висловлювали застереження щодо використання «слова на літеру Ф», побоюючись його девальвації або неточності.
Нова збірка «Росія і сучасний фашизм: нові перспективи війни Кремля проти України» (Russia and Modern Fascism: New Perspectives on the Kremlin's War Against Ukraine) заглиблюється в цю складну дискусію. Книга об'єднує 12 статей від провідних дослідників з Великої Британії, Польщі, США, Німеччини та України. Важливо, що назва книги не «Російський фашизм», а саме «Росія і сучасний фашизм», що вказує на обережний підхід авторів до дефініцій.
Візуальне оформлення обкладинки також підкреслює цю обережність. Поруч із портретом Путіна зображений не Гітлер чи Муссоліні, а Сталін, а замість свастики чи лікторського пучка — серп і молот. Це свідчить про спробу авторів провести паралелі з радянським минулим, а не лише з класичними фашистськими режимами. Замість чорних або коричневих сорочок, що марширують, на обкладинці молоді люди, переважно жінки, у повсякденному білому одязі, що може натякати на сучасні форми пропаганди та мобілізації.
Книга є частиною серії «Soviet and Post-Soviet Politics and Society», яка вже у 2006 році публікувала фундаментальну збірку есеїв про фашизм загалом. Тоді основна увага приділялася дефініції фашизму як «палінгенетичного ультранаціоналізму», розробленій Роджером Д. Гріффіном. Ця концепція, зокрема, ґрунтувалася на піднесенні таких ідеологів, як Олександр Дугін.
У вступі до книги «Росія і сучасний фашизм» редактори Ян Гарнер (Інститут Пілецького, Варшава) і Тарас Кузьо (Києво-Могилянська академія) розвивають цю тему. Вони стверджують, що відродження «дегенеративної нації» через насильницьку «спокуту» з 2020 року є сучасною формою фашизму в Росії. У своїй спільній статті вони демонструють, як безжальне руйнування Маріуполя у 2022 році ілюструє «цикл руйнування й омолодження» в умовах вічної війни.
Таке тлумачення насильства як прикладу фашистської проєкції смерті та відродження є цілком зрозумілим. Однак виникає питання, чи є руйнування міст у Чечні чи Сирії російськими військами також вираженням «відродження»? І чи означає запланована колонізація Маріуполя сотнями тисяч російських поселенців «відродження» у фашистському сенсі, або ж це інший прояв імперської політики?